Стежинами Збаразького краю

Матеріал з Фізмат Вікіпедії
Перейти до: навігація, пошук

Зба́разький райо́н — район в Україні, на півночі Тернопільської області. Центр — місто Збараж. Створений 1940. Площа — 900 км².

Населення — 60 тисяч осіб (2003): українці — 98,3 %, мешкають також росіяни, поляки, біло­руси та інші національності.


Основні дані Населені пункти та ради Районна влада
Країна: Україна

Область: Тернопільська

Код КОАТУУ: 61122400000

Утворений: 4 грудня 1939

Населення: 59900

Площа: 863 км²

Густота населення: 69.4 осіб / км²

Телефоний код: 380-3550

Поштові індекси: 47300 - 47387


Район на малі області
Ройоний центр: Збараж.

К-ть міських рад: 1

К-ть селищних рад: 1

К-ть сільських рад: 36

К-ть міст: 1

К-ть смт: 1

К-ть сіл: 74


Мапа району
Адреса адміністрації: 47302, Тернопільська обл., м. Збараж, майдан І.Франка, 1, 2-23-46

Веб-сторінка: Сторінка на сайті ОДА

Голова РДА: Островський Олег Варфоломійович

Голова районної ради: Лях Зіновій Павлович

Карта Міста


Історія

Від кінця 10 століття до 1349 територія сучасного 3баразького району належала до Київської Русі та Галицько-Волинської держави. В 2-ій половині 14 століття захопила Литва; від середини 15 до кінця 16 ст. існувало ва­сальне від Литви і Польщі Збаразьке князівство, яке згодом стало волостю в Кременецькому повіті Волинського воєводства Речі Посполитої.

1773—1918 територія Збаражчини, за винятком Вишнівецької округи, входила до Австрії (від 1869 — Австро-Угорщина). Вишнівеччина від 1795 належала Росії. Від листопада 1918 до липня 1919 Збаразький повіт входив до ЗУНР. 1920—1939 належав до Волинського і Тернопільського воєводств Польщі, 1939 — 1991 — УРСР.

Під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмель­ницького козацьке військо воювало на Збаражчині 1648, 1649, 1651, 1655 і 1657.

Більш детально розлянути історію Збаража та переглянути фотографії можна на цьому блозі

Історія міста Збаража

Подорожуючи стежинами Збаражчини можна завітати до цікавих, мальовничих і історичних куточків.

Збаразький замок

Однією із найяскравіших пам'яток минулих часів є Збаразький замок.

Збаразький замок — фортифікаційна оборонна споруда в місті Збараж Тернопільської області.

Розташований трохи осторонь від центру міста, в парку, на так званій Замковій горі.

ЗБАРАЗЬКИЙ ЗАМОК

Перший Збаразький замок звів 1393 князь Д. Корибут на Княжій горі в нинішньому приміському селі Старий Збараж. Його зруйнували татари 1474 і 1598. Сюди часто приїжають поляки.

Новий замок споруджено в 1626—1631 рр. за проектом італійського архітектора Вінченцо Скамоцци. Проект замку Скамоцци спочатку описав у трактаті «Про ідею універсальної архітектури» (інший переклад — «Ідея загальної архітектури», Венеція, 1615), а потім уже був втілений у Збаражі. 1675 року замок захопили та спалили турки.

3агальний вигляд замку середини 17 століття відтворений на гравюрі голландця В. Гондіуса. 3баразький замок квадратний у плані, зведений на пагорбі. Цоколь мурований із каменю, верх — із цегли, стіни обкладені тесаним пісковиком. Товщина стін 2-го поверху сягає 175 см, на рівні верхнього підвалу — 105 см. Укріплення було оточене ровом 40 м і валом шириною 23 м. Рів із допомогою гідротехнічної системи наповнювали водою. 3 кожного бастіону на кутах ходи вели до палацу.

3і сходу фортецю оточували ліси, стави й болота, із заходу і півночі — високі береги річки Гнізна, з півдня — кру­тий яр. 3а початковим планом бічні сторони мали до­рівнювати діагоналі квадрата, проведеного по осі головного фасаду.


Влітку 1649 польсько-шляхетське військо, укріпившись у таборі біля замку, витримало три­валу облогу козацько-селянського війська під проводом Б. Хмельницького і його союзників-татар. 1675 фортецю вщент зруй­нувала турецько-татарська армія.

Сучасний ансамбль замкових споруд склався протягом ряду пізніших пере­будов. У середині 19 ст. тут працював цукровий завод, збудований генералом Бемом. 1896 замковий палац згорів. 1920-ті його відбудували і пристосували під гімназію, згодом — під краєзнавчий музей. Від 1994 3баразький замок входить у комплекс споруд 3баразького державного історико-архітектурного заповідника.


Подвір'я Збаразького замку, стан у 2000 рокиЛише за часів незалежності України Збаразький замок оголошено Історико- архітектурним заповідником ( з 1994 року. )

Подвір'я Збаразького замку, стан у 2000 роки

Замок квадратний у плані, оточений з усіх боків болотами. Укріплення замку, які відображали найновіші досягнення європейського фортифікаційного мистецтва, складались з казематових валів з ескарпами, чотирьох бастіонів і рову, який оточував весь замок.

На місці палацу — прямокутного в плані — раніше було внутрішнє подвір‘я. Палац двоповерховий,кам'яний, потинькований, з характерними для ренесансу спрощеними формами. Головний вхід до будівлі підкреслює балкон на кам‘яних консолях.Наріжні кути споруди прикрашені рустом. Дах з заломом.

Фасади казематів також виконані в ренесансних формах.

В‘їздна вежа розташована на одній осі з парадним входом до палацу. П‘ятигранні бастіони збереглись частково — на висоту куртини. В кожному з них були тунелі, що сполучали їх з казематами і замковим подвір‘ям.

Помилуватися скарбницями Збазького замку можна зайшовши у нашу Фотогалерею

Збаражчина славиться не лише Збаразьким замком, тут також знаходиться відоме історичне містечко Вишнівець в якому знаходиться Вишневецька фортеця, з яким ми зараз ознайомимося.

Вишнівець. Вишневецька фортеця

Вишнівець. Це мальовниче волинське містечко зручно розмістилося у верхів’ї річки Горинь. Русло річки поділяє його на дві частини: права – Старий Вишнівець, ліва – Новий Вишнівець. Славетній минувшині цього маленького села на Збаражчині можуть позаздрити навіть світові столиці. Лишень перелік видатних особистостей, які в свій час відвідали цю збаразьку провінцію, вражає. Так, у Вишнівці гостювали корифеї світової величини: Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Оноре-де-Бальзак, Леся Українка, Михайло Коцюбинський.
87315.jpg
Могутні володарі й авантюристи сходу та заходу також не змогли встояти перед чарами цього волинського містечка. Тут побували гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, Лжедмитрій І і Марина Мнішек, російський цар Павло І, польський король Станіслав Понятовський. Володарями Вишнівця були найзаможніші й найвидатніші люди своєї епохи. Чого лишень вартує рід князів Вишневецьких, котрі, будучи першими магнатами Речі Посполитої, зробили з Вишнівця свій родовий маєток, окрасою котрого став Вишневецький замок, побудований за найновішими культурно-архітектурними тенденціями тогочасної Європи.
36788.jpg

Розкішною резиденцією світового рівня з вишуканим оздобленням інтер’єрів, великою бібліотекою, та скарбницею мистецьких шедеврів став Вишнівецький палац за князювання останнього із Вишневецьких – Михайла Сервація, графів Мнішеків та генерала Демидова. Та не все так чинно та гладко було в історичній минувшині Вишнівеччини, зазнала ця земля й багато бід і горя. Бо приваблювала своєю красою не лише справжніх поціновувачів, митців, та будівничих, але й користолюбивих зайд, які спустошували цей багатий край, винищували та поневолювали його мешканців. Через Вишнівець проходить південний торговельний шлях з Кам’янець-Подільського на Луцьк. Таке розташування сприяло не лише успішній торгівлі, але й, на жаль, вільному доступу ворожих загонів. Напевно, все-таки, є якийсь особливий життєстверджуючий магнетизм в цій вишнівецькій землі, яка своєю незбагненною ірраціональною енергетикою приваблювала, приваблює і буде приваблювати все нових і нових гостей.

Тож, не зволікаючи ні хвилини, і ми з превеликим задоволенням піддамося таємничим навіюванням цього краю і почимчикуємо до Вишнівця.

Вишнівець.. Яка поетична й милозвучна назва у цього малюсінького гуліверівського містечка. Серед розмаїтих тлумачень походження цієї назви найвірогіднішою є та, яка ототожнюється зі словом «вишні». В істинності цього твердження може переконатися кожен, хто погожої весняної днини завітає у Вишнівець. Дійсно, в пору свого цвітіння вишнівецька земля фантастично прекрасна! Мандруючи Вишнівцем без підручника історії, відразу розумієш, що оптимальнішої місцини для проживання давнім волинянам годі й було шукати. Нашу блискавичну здогадку документально підтверджують численні археологічні розвідки. Так, за свідченнями ленінградських вчених, котрі здійснювали розкопки (1988-1994рр.) на території Вишнівеччини (села Бодаки, Раковець) мешкали праукраїнські племена дулібів (VII-ІV ст. до н.е.) Вони займалися хліборобством, полюванням, розводили велику рогату худобу, вміли робити замшу, шити з неї одяг, користувалися керамічним посудом, вели обмінну торгівлю. З ІХ-Х ст. н.е. Вишнівеччина, як і вся Волинь, була складовою Київської Русі. Після її розпаду, вишнівецькі землі входили до складу Галицько-Волинської держави. 1241 рік – початок татарської навали на Волинь, яка тривала не одне століття, знекровлюючи волинську землю, забираючи в ясир її молодь. Власне, для оборони цього мальовничого краю в 1395 році сином великого литовського князя Ольгерда – Дмитром Корибутом була побудована Старо-Вишнівецька фортеця на Збаразькій горі, що на правому березі р. Горині. На жаль, через часті татарські набіги фортеця довго не проіснувала. В 1494 році після героїчної оборони Старо-Вишнівецька фортеця цілковито зруйнована ордою. Князь Михайло Вишневецький в цьому ж році починає будувати новий замок, але вже на лівому березі річки Горині. Новий замок звели на стрімкій Замковій горі, відтоді Вишневецький замок став колискою, родовим гніздом могутніх князів Вишневецьких. Саме тут народився Дмитро-Байда Вишневецький, легендарний засновник Запорізької Січі - першої демократичної республіки в світі!

55997.jpg

Про силу духу, жертовність й подвижництво цього українського лицаря складено багато легенд і дум. Й інші князі з роду Вишневецьких прославили свій рід у походах та битвах. Одними з найбільших українських фундаторів ХVІІ ст. були староста овруцький Михайло Вишневецький та його дружина Раїна Могиляка, двоюрідна сестра київського митрополита Петра Могили. Ревні захисники православ’я, вони заснували Прилуцький, Межигірський та Мгарський монастирі. Одна із перших українських друкарень у кінці ХVІ ст. була започаткована у володіннях Катерини Вишневецької, дружини гетьмана Ходкевича. Князі Вишневецькі брали активну участь у створенні православних українських братств, які обстоювали українські права та традиції. Тільки Ярема Вишневецький прийняв католицизм і в історію увійшов не лише як видатний полководець, але як лютий кат українського народу, який своєю жорстокістю по відношенню до селян дивував навіть польську шляхту. Особливо в 1648-1654 рр. під час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ярема вогнем і мечем пройшовся по Україні, але найлютіше скарав своїх волинян.

За князювання Яреми розбудова Вишневецького замку триває. В 1640 році він розширив замковий палац, суттєво модернізував замкові укріплення, використавши нову бастіонну систему оборони. Палац був задуманий не лише як втілення ренесансної естетики, а, перш за все, як досконалий зразок найновіших досягнень фортифікаційного мистецтва. Для посилення обороноздатності замкового комплексу на схід від нього збудували підзамче з монастирем та костелом ордену Кармелітів, які утворили цілісну оборонну твердиню. Замок, розбудований Яремою, проіснував менше півстоліття через численні напади турок та татар, візити котрих на українські землі завше були спустошливими. Нове життя вдихнув в розграбований замок останній нащадок роду Вишневецьких Михайло Сервацій. Перший магнат Речі Посполитої, йому належали величезні землеволодіння в Україні, Литві та Білорусії. Він займав найвищі державні посади канцлера і гетьмана литовського. Як сподвижник Івана Мазепи прославився під час шведсько-російської війни. Саме Михайлу Сервацію Вишневецькому маємо завдячувати відновленням та перебудовою в 1720 році Вишневецького замку із оборонного палацу в розкішну світську резиденцію. Будівництво було виконано за участю французьких архітекторів українськими та польськими майстрами в стилі французького ренесансу. Масштабність реконструкцій маєтку була вражаючою. Перетворення зазнали не лише замкові палати, але й уся навколо замкова інфраструктура. Було закладено парк площею 217 га, який складався із двох частин – італійського саду (автор Ф. Бургійон), та англійського парку (автор Д. Міклер). Алеї парку прикрашали альтанка, кам’яні лавочки, декоративні вази та скульптури. На сьогодні збереглися липові насадження кінця XVIII ст. та каштанова алея поч. XIX ст. За межами сьогоднішнього парку розміщується будівля колишньої оранжереї графів Мнішеків. Загалом, сьогодні в парку можна помилуватися більш, ніж 60 видами дерев. Вишнівецький парк є пам’яткою ландшафтної архітектури кінця XVIII ст.

92598.jpg

Після реконструкції Вишневецька резиденція ні за розкішшю, ні за мистецьким оздобленням та колекційним наповненням не поступалася маєткам світової знаті. Відтоді палацовий комплекс у Вишнівці став центром світського і культурного життя вельможного панства. Серед замкових колекцій найзначнішими були – вишневецька бібліотека, архів, галерея живопису, меблі, зброя та посуд. Після смерті князя в 1744 році маєток переходить до графів Мнішеків, які доповнили палац вишуканими меблями, дорогоцінними люстрами та картинами. Бенкетний зал був оздоблений 45 тисячами голландських кахлів з ручним малюнком. Графи Мнішеки придбали велику колекцію живопису, лише портретів там налічувалося близько 600. На цьому зірковий час Вишневецького палацу закінчується. Нащадки графів, виховані за кордоном, не оцінили надбання своїх предків, тому вони продають маєток і з найціннішими колекціями емігрують за кордон. Впродовж десятиліть у Вишневецькому замку відбуваються аукціони, на яких розпродують залишки колекційних збірок. Шанс на відродження колишньої слави мав Вишневецький замок на початку ХХ ст., коли його власником став генерал Демидов. Він поновив колекції новими мистецькими творами, але у коловороті подій Першої світової та громадянських воєн цьому відродженню бути не судилося. Друга світова війна лишень прискорила цілковитий занепад резиденції у Вишнівці. Так, в березні 1941 року з палацу Вишневецьких вивезено до Москви найкращі картини, скульптури, меблі, золоті та срібні речі, стародруки і цінну бібліотеку. А потім була пожежа, яка завершила руйнування Вишнівецького замку. Відбудували замковий палац лише у фасадах. В його просторих залах розмістилися Будинок культури, бібліотеки та місцеве ПТУ.

На сьогодні до комплексу споруд Вишневецького замку належать найстаріша споруда ансамблю – Вознесенська церква 1530 р., залишки валів та бастіонів, підпірні стіни, садиба на території замку з палацом, огорожами, брамами XVIII ст., парк XVIII ст., а також монастир кармелітів, розташований на колишньому підзамчі.

Вишнівецька Вознесенська церква була оборонного типу, мала у вівтарній частині вежу, котра не збереглася. Церква мурована, одноапсидна, однонефна. В крипті церкви знаходяться поховання православних князів Вишневецьких. Саме у Вознесенській церкві відбулися пишні заручини польської аристократки Марини Мнішек з Лжедмитрієм І., котрі своєю авантюрою хотіли змінити історію Московії.

У 1999 році на базі Вишневецького замку було створено Вишнівецьке відділення державного історико-архітектурного заповідника у м. Збаражі. В 2005 році він став національним.

Увесь Вишневецький комплекс потребує цілісної реставрації, перш за все, відновлення інтер’єрів палацової частини, які були візитівкою замку. Думаю, що час повертатися до родового гнізда численним колекціям, розпорошеним по цілому світі. Бо без своїх художніх та мистецьких надбань Вишневецький замок - як понівечене тіло без душі. Панове меценати, ви маєте унікальну можливість і державі прислужитися, і ім’я своє увічнити в історичній пам’яті народу, долучившись до реставрації родового гнізда князів Вишневецьких! А вас, любі читачі, уклінно запрошую до знаменитого Вишнівця. Сподіваюсь, що ваші відвідини не обмежаться виключно вишнівецьким базаром. Бо спавді ж не хлібом єдиним…

Для вашого перегляду презентація Вулицями Вишнівця

Дерев'яні храми, гордість усієї Збаражчини

В період радянського правління такі унікальні пам’ятки архітектури як костели і церкви спіткала жахлива доля. В радянський період відбувалося інтенсивне закриття церков. Ця ідеологічна робота проводилась під приводом потреби в складах. Щоправда в ці часи інтелігенція підняла питання щодо збереження пам’яток культури. Приміщення церков надавали під музейні експозиції, особливо часто для створення атеїстичних музеїв. Тоді ж в одному із храмів міста Збаража, в церкві “Успіння Пресвятої Богородиці” , було створено краєзнавчий музей. Фонди, як основу музейної справи, на зорі її становлення у Збаражі, створювали при діяльній підтримці громадськості ентузіасти краєзнавства: П.Д.Войтина, А.П.Малевич, А.В.Маціпура, Г.Й.Макарчук та ін.

Дерев'яний храм ХVI століття

На даний час в районі залишилося 11 дерев'яних храмів, які побудовані в далекому минулому. Старовинні церкви - це гордість для місцевих жителів. Храм Вознесіння Господнього, який знаходиться у Вишнівці побудовано, ще в 1530 році, реставрований у 1872 та 1989 році. На цьому святому місці ще й досі стоїть високий дерев'яний храм.

Список усіх дерев'яних храмів

Назва населеного пункту Патрон церкви Рік побудови
Великі Вікнини святого Великомученика Георгія Побідоносця 1741
Залісці церква Святої Покрови Пресвя тої Богородиці 1898
Киданці Святого Димитрія 16 століття
Колодне Святого Миколая 1575, реставрована у 1991
Котюжини Святого Великомученика Степана 1930
Лози Покрови Пресвятої Богородиці 1898
Раковець Святої Трійці 1970
Старий Вишнівець Різдва Христового 1845
Чагарі-Збаразькі Святого Юрія
Вишнівець Архистратига Михаїла 1726, реконструкція у 1768, 1840
Вишнівець Вознесіння Господнього 1530, реконструкція у 1872, 1989

Відео Старовині храми району

Уздовж колишньої „дороги сліз"

З висоти грізних колись бастіонів старої Збаразької фортеці гляньмо на схід. Там, де над полями встає багряне сонце, пролягав Чорний шлях. Вітерець доносить пахощі кукурудзяного цвіту, полину, польових трав. Тиха, незрушна блакитна далечінь. Та досить перенестися в уяві на кілька століть у давноминуле — і постане інша картина. Чорний шлях триста-чотириста років тому... Дорога горя і сліз, земля, столочена копитами кінних орд. Навкруги на десятки, сотні верст тільки згарища, сплюндровані села і хутори. Оповитим курявою гостинцем у далекі кримські степи повертають татарські загони, женучи ясир. Ідуть пов'язані ремінням-сирівцем чоловіки, йдуть красуні подолянки із виплаканими очима. Погойдуються в сідлах поважні мурзи. Смокчуть з бурдюків бузу, жують в'ялену конину. Задоволені: здобич багата. А на невільничих ринках Бахчисарая, Гьозлева і Кафи чекають ЇЇ заморські купці і дзвенить золото. Бредуть полонені. Рідко хто з них ще побачить рідну землю. Хіба що десь з балки вирветься ватага сміливців, впаде зненацька на супостата. Задзвенять шаблі, засвистять стріли, впадуть на гіркий полин протяті козацькими списами ординці, і поменшає на сотню невільників на кримських торгах. Чорний шлях... Тепер від нього залишилися лише легенди, що переходять від діда до онука. Він пролягає саме тут, де вузенька дорога з глибокою колією тракторних коліс, поросла споришем, буркуном та сизими полиновими волотками, веде від Збаража в поля. Як разюче змінюється обличчя землі! На шляху, що увійшов в Історію з такою похмурою назвою, сьогодні колосяться густі, мов ліс, пшениці. По шляху, яким ходили орди і козацькі полки, тепер крокують сталеві опори високовольтних ліній електропередач... Між Збаражем та Максимівкою товтровий кряж помітно пологішає, розчленяється на окремі невисокі узгір'я, поєднані рівнинними степовими ділянками. Та рівниною ці місця не назвеш. Численні балки і видолинки ховаються за брустверами великих і малих згірків, утворюючи вкриті очеретом та болотним зіллям озерця. Порівняно недавно, за пам'яті старожилів, таких озер тут було значно більше, зустрічалося чимало джерел. На деяких озерах на все літо оселялися дикі качки, лелеки, чаплі та інші водоплавні і болотні птахи. Про два озера—Срібне та Золоте—збереглася давня легенда. Коли польські пани втікали від козацьких полків Хмельницького, то не мали часу взяти з собою всі награбовані в народу багатства. Покидали в перше озеро срібло своє. Та доганяли їх бистрі коні козацькії і, рятуючи життя, покидали в друге озеро усе золото. Відтоді люди назвали озера «Срібним» і «Золотим». Максимівка — невелике село. Розповідають, що свою назву воно одержало на честь відважного козацького ватажка Максима Кривоноса. Можливо, це й справді так. Історія тутешніх сіл, ярів та доріг тісно пов'язана з подіями визвольної боротьби українського народу. На відрогах товтр поблизу Максимівки ще й тепер можна виявити сліди козацьких фортифікацій. Люди називають це місце Лисим окопом... Високим розложистим валом піднялися над полями Медобори. За Максимівкою відкриваються Гори Стрийовецькі — село, не подібне до інших, розкидане невеликими хутірцями по одній-дві хати. Здалеку воно схоже на зелені острівці серед золотого моря хлібів. На старих картах ця місцевість позначена кількома незвичними для нашого часу назвами: Гуляй-Поле, Біла Корчма, Чорна Корчма, Зелена Корчма, Червона Корчма... Звідки ж взялися такі дивні тепер назви? Колись через Гори Стрийовецькі йшла дорога із Збаража на Скалат. Меткі ділки побудували на жвавому шляху шинки, куди заглядали подорожні, зборена нуждою сільська голота. Чорна Корчма стояла неподалік нинішнього дворища Савчинів. Далі, біля хутора Кам'янецький Ліс — Біла, а над гостинцем на Тернопіль і Збараж — Зелена та Червона. Походження їх назв тепер уже ніхто не знає. Тільки дідусі хитрувато жартують: у Чорній Корчмі пили чорно, а в Білій—до білої гарячки. Мальовничі у зеленому вінку Гори Стрийовецькі. Обабіч крайніх будівель за смугою молодого лісу простяглася вздовж товтрового узгір'я Царева долина. Оповідають, що колись відбулося тут люте бойовисько, в якому загинув великий військовий вождь. Історія чи байка? Відповісти важко. Та десь з десяток років тому у верхів'ї долини орачі випадково виявили древнє поховання. Судячи по знайдених прикрасах, воно могло належати знатному воїнові. Може, це й був ключ до забутої таємниці Царевої долини? Допитливому гостеві місцеві жителі охоче показують ще одну загадку минулого — татарську могилу: великий, виположений віками курган, покритий густим грабовим дрібноліссям.А наш маршрут знову веде далі землею, де в кожній п'яді живе подих героїчної історії минулого і недавніх часів. Богданівський ліс, попід яким тягнеться польова дорога, за переказами, назвали на спогад про Богдана Хмельницького. А ось і Біла Корчма, вірніше місце, де вона стояла в давні часи — ще до першої світової війни. Тепер інші часи, і корчма — не корчма, а досить-таки оригінальний ресторанчик. При шосе рекламний щит: чумак із люлькою осідлав верхи бочку. Це і є «Чумацький табір», який поминути ніяк не можна. Серед лісу, де влітку повно пташиного щебету, стоять звичайні чумацькі вози, нап'яті брезентовими шатрами. Там із великих келехів частують гостей пінистим пивом. Поряд відкриті альтанки, естрада, танцювальний майданчик. Інтер'єр головного залу виконаний за українськими народними мотивами. Стіни прикрашені полицями з розмальованими мисками, на столах полив'яні тарілки, дерев'яні ложки, якими їли на : Україні споконвіку. Моторні дівчата у вишиванках миттю подадуть подорожньому галушки, борщ, гречаники, шулики і обов'язкову фірмову страву — чумацьку кашу, затовчену старим салом. Особливо гарно тут взимку. Високі ялини біля подвір'я лісника, що мешкає поблизу, перетворюються тоді в білі химерні фігури, схожі вночі на казкових богатирів. Віття звисає пишними китицями, аж гнеться від хрусткої паморозі. Здається, що в гостину до Медоборських гір завітала чарівна снігуронька, народжена під полярним сяйвом далекої півночі. Далі маршрут пролягає по гребеню Медоборів. Гори зелені, розлогі. Час від часу на поверхню визирають гострі сіро-жовті скелі. Між ними скупий трав'яний килим, витоптаний овечими отарами. Кам'янисті схили зрідка поцятковані дивними квітами ломикаменя, світло-соняшникові зірочки якого схожі і на безсмертник, і на едельвейс... Наш шлях пролягає біля великого механізованого вапнякового кар'єру. При бажанні можна відвідати його, а також зробити екскурсію на технічну станцію первістка української газопаливної промисловості — магістрального газопроводу Дашава—Київ.